Перстень

Їду я вранці по Олімпійському проспекті, дивлюся: мужик дорогу перебігає. Як раз навпроти скупки виробів з дорогоцінних металів. І не по прямій біжить, а якось навскоси, ніби його автоматною чергою зрізало. І не зрозумієш, чи п'яний, чи то інтелігент: волосся засаляне, але акуратно зачесане, виголений чисто, костюм-трійка - колись модний, сорочка несвіжа, краватка. Прямо до моєї машині підбігає. Очі божевільні, мабуть, щось сталося у нього. Через скло махає, сказати щось хоче.
- Вибачте, пане, не могли б ви мене виручити? - Запитує мене цей дивний мужик, коли я опустив скло. - Купіть печатку за триста рублів. Скупка тільки через годину відкривається, а мені вищезазначена сума необхідна вкрай.
Подивився я на каблучку - сотні на чотири, не менше, тягне. Поміряв його - якраз припав. Мужик навіть зрадів, коли побачив це.
- Сідайте в машину, - запропонував я, озираючись, - а то ще міліція помітить.
Він відкриває двері і сідає до мене в машину. Звичайно, коли сів він, я відразу відчув запах специфічний. З ранку, напевно, прийняв. Коньячок, цукерочкою закусив, інтелігенція. Але при таких угодах це факт позитивний: у загуляк завжди можна за безцінь річ хорошу прикупити.
- Та щось не схоже, що це золото, - кажу йому, щоб ціну збити та заразом на понт взяти: може, печатка мідна. На заводах, кажуть, їх народні умільці штампують і продають лохам як золото.
- Шановний добродію, - серйозно образився мужик, - мені нескінченно соромно, що я пропоную вам, незнайомій людині, фамільну річ. Я вже тільки тому падлюка, ви ж мене своїм дивовижним припущенням ще більше принижуєте. Будучи в розлучення з дружиною, змушений за безцінь віддавати дорогі для мене речі, тому що на них і дружина моя колишня претендує. Виніс перстень нелегально, хоча по праву є її законним власником.
Зрозуміла історія: розпродаж майна загального йде, хто швидше встигне.
- Навіть не знаю, - як би сумніваючись, кажу, - адже я не збирався ніяких покупок сьогодні робити. Просто так сюди під'їхав, та й грошей у мене все одно таких немає. Ось - двісті карбованців тільки.
Мужик зробив засмучений вигляд і як-то картинно замислився. А я-то знаю, як з такою публікою справи вести. Двісті не двісті, а на двісті п'ятдесят, я впевнений, зійдемося. Поцікавитися б, чого у нього ще є на продаж. Майстер ось так само люстру антикварну в одного алкаша купив за копійки.
На обличчі у мужика все ще внутрішня боротьба відбивалася.
- Хай буде по-вашому, - нарешті театрально махнув він рукою, - річ ваша! Ви людина інтелігентна, зрозумієте мене і не осудіть. А перстень цей принесе вам удачу, вірте.
Прийшла пора з грошима розлучатися - мене знову сумніви здолали.
- Щось я проби не бачу, - кажу, уважно розглядаючи перстень.
- Та що ви, річ старовинна, - знову образився мужик, - це ж вам не совдепія. Товар штучний, ексклюзив.
Що й казати - прихильно я його промови сприймав: дуже мені хотілося цю річ придбати. Перстень я вже своїм вважав і висловлювався скоріше для порядку. Не можна ж першому зустрічному довіряти.
- А раптом все-таки це не золото? - Ненатурально сумніваюся.
Тут в очах у мужика хитринка з'явилася.
- Ну а припустимо, що й не золото, хто ж про це дізнається?
Мені навіть здалося, що він мені підморгує.
- Ви ж носити його збираєтеся, а не проводити досліди. Я б на вашому місці тільки з-за одного цього припущення ризикнув. Зіграйте раз у житті, адже ви ж гравець, я відчуваю. Гравець ви чи не гравець? Двісті рублів за все - і по руках!
А я вже в такому стані був, що бажав, щоб мене переконали в правильності мого вибору. Як раз той випадок, коли людина бажає бути обдуреним, настільки його предмет захоплює. Користь тут, звичайно, теж була присутня. За дві сотні печатку взяти - велика удача.
«Зіграв» я: купив у мужика перстень. З рук в руки, так, щоб з боку не було видно, що ми платимо. Він мені перстень передав, я йому - гроші. Подивися на нас хто з боку - подумає: мужики просто сидять, через скло перехожих розглядають. Він якось спритно кисть вивернув, як студенти це роблять, коли списують на екзамені, зім'яв гроші й сховав у кишеню. А я перстень відразу на палець надів - все шито-крито. Ніхто нічого не купував, ніхто нічого не продавав.
Тільки він зник - мене знову почали мучити сумніви. І сильне бажання переконатися в достовірності речі. Не можу я довго перебувати у невизначеному стані. Але ж, дійсно, це схоже на гру. Шанси - фіфті-фіфті.
Ледве дочекався, коли скупка відкриється. Перший у віконця стою. Чекаю з нетерпінням оцінювача. Той із запізненням прийшов і відразу зник за службової дверима. Коли ж ти, думаю, ти вийдеш? Творять, що хочуть, ніби це приватна лавочка. Нарешті той мучитель з'являється: маленький, сухенький, волоссячко ріденькі, передніх зубів немає, а дивиться міністром, строгий. Піджак повісив на плечі, одяг робочий - з шкіряними вставками на ліктях. І все це з відчуттям своєї значущості, не поспішаючи, ніби садист який. Лампочку включив, щось типу монокль на гумці на лоб одягнув. Що ж ти, думаю, тягнеш, скотина? І в той же час якесь почуття занепокоєння відчуваю, як перед дверима зубного кабінету. Начебто і лікуватися треба і ввійти боязко. Таке невизначений стан.
Відсунув він стулку - прийом розпочався. Просунув я в отвір віконця руку, поклав йому на блюдце перстень. Мені здалося, що він навіть не глянув на нього - відразу каже:
- Мідь не беремо.
- Як мідь? - Охолов я. - Річ золота.
- Так і носіть її, на здоров’я , нам-то навіщо нести? - Бездушно говорить гад.
- Ви хоч подивіться перстень трохи краще, - з надією кажу я йому.
- А чого мені на нього дивитися? - Сердито дивується оцінювач. - Мідь.
- По п'ять штук на день носять, - звертається до когось зі своїх і мені знову: - Не набридло? Наступний!
Ноги у мене ніби обм'якнули. Голова від горя перестала думати. Кинувся було мужика того шукати - та збагнув, що то дохлий номер. Хотілося про своє горе розповісти кому-небудь, хоч би цьому оцінювача. Але він таких, як я, по декілька за день бачить, стримати себе довелося, глупо це все. Вийшов я з магазину, стою дурень дурнем. Дві сотні викинути за п'ять хвилин ні за що! Ось потрапив так потрапив. Прокрутити б все назад, та хіба це можливо? Скільки разів давав собі слово не лізти туди, у чому не розбираюся, і тим більше на вулиці з рук речі брати. От зайве тому доказ. Хоч, дійсно, носи цей перстень сам тепер. Все одно ніхто не зможе визначити. Хоч як прикро!
Увечері прийшов додому, а там по телику як раз передача про шахраїв йде. І настійно радить міліцейський чин інформувати правоохоронні органи про такі випадки. Так і сказав: від вас, мовляв, багато в чому залежить успішна робота міліції. Звертайтесь: тільки разом ми зможемо вивести ці рідні плями проклятого минулого. При соціалізмі таких явищ не повинно бути місця.
А я на стільки зол був на того мужика, що дійсно вирішив звернутися до міліції. Номер, звичайно, дохлий, пропали мої грошики, але людина завжди плекає надію: а раптом саме йому і пощастить. Принаймні хоч цю суку на облік поставлять.
Став дізнаватися, де знаходиться відділення міліції, до якого цей район відноситься. Виявилося, хрін знає де - на ВДНГ. У центрі завжди так. Поїхав я туди. Мені кажуть: дільничного вашого немає, він на затримання, буде через годину. Хочете - чекайте. Якщо вже приїхав, думаю, почекаю. Дійсно, години через півтора дільничний прийшов, запросив мене до кабінету. Я йому всю цю історію повідав. Думаю, зараз він цією справою зацікавиться, певні висновки зробить, мене подякує за активну громадянську позицію. А він зітхнув якось приречено, підійшов до сейфа, дістав звідти коробку з-під взуття, показує мені. А вона майже доверху набита таким самим «золотом», як мій перстень.
- Ось, - каже, - купуєте в недозволеному місці, з рук, порушуєте правила торгівлі, а до нас потім приходьте скаржитися.
Мені, звичайно, легше стало від усвідомлення, що не мене одного нагріли, але все-таки кажу йому:
- Я цю людину добре запам'ятав, можу навіть намалювати. Напевно він постійно там крутиться. Не справа адже це - людей так кидати.
Він знову зітхнув і запитує:
- Років п'ятдесят? На інтелігента схожий, каже якось дивно?
- Так-так, - зрадів я, - він, точно!
Зараз, думаю, людей снарядів і по гарячих слідах візьмуть його. А дільничний каже: це Ситников, проживає там-то, спеціалізується на шахрайстві. Ніякої дружини у нього немає і ніколи не було, молоді роки в місцях не таких віддалених провів, там і книг начитався, косить під інтелігента. Зараз став розсудливим і ось дрібницями займається.
Я був вражений: знають шахрая, його місце проживання, на обличчя факт злочинного діяння, а реакції - жодної. Дільничний ніби прочитав мої думки, каже:

- Ви зрозумійте, щоб довести факт шахрайства, треба його за руку схопити. Ви що думаєте, він зізнається, що продав вам річ? Це ж професіонал, він скаже, що вас перший раз бачить. Так і ви - порушуєте закон, він це теж розуміє. Тим більше якщо ви думали, що ця річ золота. Тут вам краще подумати, як би самому в неприємну історію не потрапити. А якби вона краденій? Самі вирішуйте, чи робити вам заяву.
Зрозумів я, куди він хилить. Зайвий факт порушення закону на його території йому ні до чого. А і мені, власне, яка вигода від цього? Грошей-то мені вже не повернути, а виконувати свій громадянський обов'язок за власний рахунок накладно. Пожалів я, що час даремно витратив, і пішов, так і не зробивши заяви, злий на цю суку Ситникова, дільничного, а найбільше - на себе.
Психологи в таких ситуаціях радять самонавіюванням зайнятися. Шукати у кожної події позитивну сторону. Але ж вони мають рацію. По-перше, це мені наука на майбутнє, по-друге, кинули мене на двісті рублів - а могло бути гірше; по-третє: річ носити можна, так що реальний збиток менше, ніж двісті рублів: карбованців двадцять-то він, сподіваюся , варто. Якщо ж зайнятися медитацією і з космосу подивитися на цю подію, воно взагалі нікчемним здасться.
Гарна річ - медитація. Та й нічого перстень на пальці виглядає. Носити буду, щоб хоч моральну компенсацію отримати. Тільки якщо б він виявився золотим, ще б краще було, адже це вкладення коштів, зачепив на чорний день, а не просто брязкальця. Ну хоч заново починай медитувати. Ні хрена я не заспокоївся.