Дикуни
Ця історія відбулася три роки тому. Мені раптово дали відпустку. Оскільки ані квитки ані путівки за три дні до відпустки купити було вже неможливо, то я умовив мого товариша поїхати зі мною на море на його машині дикунами. Довго вмовляти його не довелося – взяли гроші, маски, ласти, мінімум речей (решту докупимо). Поїхали. Але, мабуть, фортуна в той день вирішила проявити максимум свого почуття гумору … Проїжджаючи десь 300-ий кілометр від Москви ми виїхали на ділянку дороги засипаний дрібним (і не дуже) гравієм. Ділянка була короткою, і швидкість ми вирішили не зменшувати. В кінці цієї ділянки у нас гравієм вибиває заднє скло. Ми зупинилися. Подумали. Як без скла в Криму залишати авто – невідомо. Без нього там машина і години не простоїть. Треба повертатися – вставимо скло, і поїдемо знову. Розвернулися, поїхали. На тій самій ділянці з гравієм у нас вибиває каменем переднє скло. Нам уже стало смішно. Якщо ви собі уявляєте машину без обох стекол, ви зможете відчути всю комічність ситуації – це аеродинамічна труба, в якій, якщо їхати більше 30 км на годину, не зітхнути, ні очі відкрити. Та й пил на дорозі клубами. Мабуть, у нас тоді був вже дуже гарний настрій, інакше в голову б така думка не прийшла – ми одягнули маски для підводного плавання (щоб на дорогу дивитися) і трубки – щоб дихати. Отже – поїхали. Їхати можна, не більше ста. Хвилин через 10 все, що не було прикрите маскою здобуло прекрасний відтінок сантиметрового шару пилу. Відчувши весь прикол я ще й на руки ласти одягнув … Проїжджаємо МКАД – тут же за нами пристроюється ДАЇ на жигулі, переконується що стекол дійсно немає, і обганяє нас. Їх машина держиться трохи праворуч, ліворуч з вікна висовується Даішник і жезлом так нам показує – до узбіччя. На його біду він на нас подивився … Загалом вираз обличчя його інакше, як інфаркт нижньої щелепи я б не описав. А паличкою він так і продовжує чисто механічно махати – як маятник. Видно, як іншою рукою він водія за рукав смикає. Мабуть, водій теж обернувся і почав споглядати двох негрів в масках і з трубками, один з яких посміхаючись помахав йому ластою. Їм пощастило, що на зустрічній смузі машин було небагато, тому, що в наступний поворот наліво ми вписалися, а вони так прямо і поїхали … до найближчого стовпа. Ще запам’ятався вираз облич бабусь біля під’їзду, коли ми вийшли з машини. P.S. На південь ми тоді так і не з’їздили. Але це зовсім інша історія … http://korova.ru/humor/viewer.php?id=4412&types=t&subtypes=tech