Кукла

За весь день – жодного пасажира: плату за кілометраж з першого числа в два рази підняли. Тепер кілометр сорок копійок коштує. Біля метро «Волги» з шашечками стоять в ряд. Таксисти в кафе навпроти зібралися: новину обговорюють. Звісно, владу лають. Іллічу дісталося по перше число. Згадали все: і “Малу землю”, і артикуляцію. Суки, комуністи, зовсім народ задавити хочуть. Хоч звільняйся тепер. А куди підеш? Звикли вже до лівих заробітків. Заспокійливо лунають голоси людей похилого віку: хто їздив на таксі, той все одно буде їздити. Перечекати тільки треба – все стане на свої місця. Пасажир чисто психологічно не готовий платити сьогодні за те, за що він ще вчора в два рази менше платив. Проблема – як тепер з чайовими бути?
Коли така справа, думаю, день все одно втрачено, піду прогуляюся по магазинах. Залишив тачку у метро і пішов в «Чоловічу моду» на вулиці Горького. Магазин весь світлом залитий, костюми, піджаки, штани в ряд висять по розмірах. Я давно мріяв костюм фірмовий купити, весь час в джинсах та в джинсах, а хочеться іноді солідняком виглядати.
У продавців вигляд, як у членів уряду – пихаті. Хрін підійдуть до тебе, заїло. Подивилися на мене (а я на роботу простенько одягаюся): дядько, може, ти не туди зайшов? Може, тобі краще в Дитячий світ поїхати, там дешевше? А сюди треба з бабками приходити. Не ваше собаче діло, думаю. Підходжу до свого розміру, починаю костюми перебирати. Та вже й не скажеш, що у них тут щось пристойне є. Напевно, хороший товар, як завжди, приховали на складі. Он які пики від’ли – не підходь. А покупців-то все я та хлопчина якийсь сільського вигляду. Штани дивиться. Вийшов я з магазину. Куди, думаю, піти ще? А хлопчина цей, що брюки дивився, підходить до мене і каже:
– Не хочете фотоапарат придбати? За рогом дають. По два в руки. У мене брат чергу зайняв, дві години вже стоїть.
– А якої марки? – Запитую.
– «Зеніт». Вони на ринку за подвійною ціною йдуть.
– З яким об’єктивом?
– І ті, і інші є. Якщо «Геліос» закінчаться, то вже з «Индустар» обов’язково візьмемо, – каже хлопчина.
Тут розум мій заворушився, і я відразу в робочий стан ввійшов.
– А у що мені черга обійдеться, скільки візьмете? – Запитую.
– П’ять рублів за штуку влаштує?
– Цілком, – погодився я.
У мене як раз тільки сотня й була, а «Зеніт» сімдесят сім карбованців. Випишу, думаю, чек на другий екземпляр і додому зганяю за грошима. Гарний навар буде. Треба ж якось бабки за день простою відбивати.
Повернули ми з ним у провулок, йдемо не поспішаючи. Хлопець не москвич, видно по одягу. Черевики не модні, брюки старого фасону, курточка радянська і кепка. Ріст невеликий, але досить хлопчина міцний, збитий.
– Перстень у вас гарний, – каже. – Золотий?
– Звичайно, – збрехав я.
А сам думаю: ось воно – моральне задоволення. І дійсно, як це золото визначити? Тут все залежить від того, хто його носить. Якщо ти який-небудь брудний бомж, то навіть якщо і найвищої проби річ – ні за що справжньою не визнають, а якщо ти солідна людина, тузом виглядаєш, упакований, як належить, тоді хоч мідь носи – за золото приймуть. У вухах багатої баби будь-яке скло діамантом виглядає.
Тут обганяє нас по дорозі чоловік. Високий, в дублянці, шапка пижикова, шарф дорогий, мохеровий, на ногах – імпортні чоботи. Відразу видно – солідняк. Швидким кроком йде. Раптом бачимо: у нього з-під поли дублянки пакет випадає, а він не помічає цього, швидким кроком повертає за будинок і зникає.
Супутник мій (до чого ж спритний!) Підбігає до пакету – зирк очима вправо-вліво, моментально пакет цей підняв, розгорнув – показує мені: пачка чириків! Товстелезна! Він пакет відразу за пазуху собі засунув. Озирається на всі боки. У мене, звичайно, першою реакцією було мужика покликати, щоб той пропажу виявив, але щось не дозволило мені зробити це, голос пропав. А чому? Чи то це поведінка мого супутника, який явно вважав гроші своєю здобиччю, чи всередині у мене вже народилось злочинне почуття – загалом, щось заклинило в мене: і мужика шкода, і пачка ця на розум мій так подіяла, що я співучасником себе відчув. Хлопець палець до уст приклав: мовчи – і все буде тіп-топ. Тут мужик той біжить нам назустріч. Дублянка розстебнута, шарф вибився, відкривши груди, шапку він в руках тримає. Обличчя червоне, схвильоване. Підбігає до нас:
– Молоді люди, ви не бачили тут білого пакета? Випав по дорозі.
Я вже було рот відкрив – мовляв, пакет у нас. Не можу сказати, що я це із задоволенням хотів зробити, але те, що мав намір – це точно. Хлопчина мене перебив:
– Ні, не бачили, а що там було?
– Гроші, – відчайдушно промовив чоловік, – тисяча, десятикарбованцевеми купюрами.
– Треба ж, – неприродно поспівчував хлопець, – якщо знайдемо, обов’язково повернемо.
Я стою – ніби онімів, в їх розмову слова вставити не можу: ця сума, яка в пакеті була, мене голосу лишила.
– Хлопці, якщо знайдете, я вас віддячу, – говорить мужик, як би за соломинку хапаючись. – Пошукайте, будь ласка. Я зараз до метро побіжу.
І побіг. Збуджений, схвильований.
Коли він зник з поля зору, хлопець ще раз озирнувся по сторонах і говорить:
– Треба в різні боки розбігатися. У тебе скільки грошей є при собі?
– Сто рублів, – кажу машинально.
Тоді він пропонує:
– Давай свій перстень, сто рублів – і забирай пакет. Линяти треба.
Класична ситуація створилася: з одного боку жадібність на моє рішення подіяла, а з іншого – необхідність зараз же це рішення прийняти. Адже це стовідсотковий навар, навіть якщо б перстень золотий був. Віддаю йому сто рублів, перстень знімаю з пальця. Він передає мені пакет і швидким кроком віддаляється в той бік, куди потерпілий побіг. А я все ще стою і відчуваю суперечливі почуття: радість від того, що повернув гроші за перстень, та ще й наварив, збентеження перед хлопцем, який перстень прийняв за золотий, і провину перед бідолахою цим – мужиком. Що не кажи, а все-таки це чистої води злодійство. І як мене попало, адже я завжди таких справ цурався?
Тривало це півхвилини, не більше. Ще туман не розвіявся, наркоз ще не відійшов, а на мене зійшло прозріння. Дістав я пакет, відкрив його … Очі ні хрена не бачать. Тобто бачать, але не те, що б хотілося. У пакеті – пачка нарізаного газетного паперу розміром з десятикарбованцеві купюри, зовні – два справжніх червінці!
записки таксиста