Ретельно витирайте ноги
Історія відбулася років п’ять тому, якраз перед Новим роком. Компанія, у якій я тоді працював, відрізнялася західною орієнтацією і корпоративні вечірки були справою звичайною. Корпоративів проводилося багато, але той, що влаштовували під Новий рік, ніколи і ніхто не пропускав. Подарунки від компанії, шикарний банкет, культурна програма та піднесений настрій – саме це обіцяв вечір одного з передсвяткових, але все ще робочих днів. Зауважу, що після вечірки пізно ввечері або ранньої ночі додому повертатися мені потрібно було в область, по Новій Рязані, кілометрів тридцять від МКАД, куди й вдень важко добратись громадським транспортом. Тому вибору не було і довелося їхати на машині. Заклад, в якому проходило святкування, розташовувався біля аеровокзалу (Метро Аеропорт). Перспектива того, що вечір мав бути довгий і ситний, розслабила щодо алкоголю, а вже після слів когось із босів компанії, що гуляємо до ранку, взагалі відпустив ручник. Гулянка все більше розгоралась, але десь під опівночі персонал закладу став впевнено всіх “збирати” по домівках. Ось, власне, і початок історії … Я, п’яний “в дрова” і відповідно готовий на будь-які подвиги сиджу в машині, грію мотор. Близько години ночі. Розумію, що їхати можу тільки до першої смугастої палки, а поряд на пасажирському сидінні – симпатична дівчина (з наших), якій все одно, їхати чи стояти, але бажано додому в Зеленоград. За роздумами їхати, чи не їхати (в моєму стані було не до попутниці), задрімав. Близько четвертої ранку організм випав з чадного забуття. Весь цей час машина грілася і я, майже автоматично, рушив … в Зеленоград. Треба зауважити, пощастило, оскільки завжди не виїзд від будівлі аеровокзалу на Ленінградці чергувала машина ДПС, а той момент вона кудись поїхала або її снігом замело. Їдучі у загальному потоці, який складається з якоїсь іномарки, яка явно нікуди не поспішає і пробиває нам колію у сніговій цілині Ленінградці, другим йшов жигуль і я замикав колону. У такому складі ми під’їхали до МКАД, де нас трьох благополучно запаркував на посту ДАІ сержант зі словами: “Всі на посаду …” Гребу повільно, голова опущена, руки за спиною, коротше кажучи – практично змирився з неминучим прощанням з правами, якщо раптом не станеться диво, і мої 100 руб. в кишені не перетворяться на 100 $ або я миттєво не позбавлюся чадного вихлопу. Метрів 30 від машини до поста ДПС мені здалися тоді вічністю. Відкриваю двері в тамбур, не поспішаючи обтрушую ноги від снігу, а тим часом водій іномарки, відзначившись на посту, вже тупає назад. Я на автопілоті розвертаюсь і виходжу за ним. Думати про те, що мені сьогодні везе, поки боюся, але надія вже є. Підійшовши до машини, чомусь сказав першому водію “Спасибі”, отримавши у відповідь криву посмішку. До себе додому я потрапив тільки під вечір наступного дня, але це вже інша історія. Copyright © Auto.ru і дядько Федір дядько Федір http://www.story.auto.ru/story/843.html